Сеть знакомств для любителей книг



Валерій Пекар
Entrepreneur. Pragmatic. Researcher. Lecturer. Reader. Thinker (from time to time).
 послать сообщение
добавить в друзья
посмотреть список желаемых книг
посмотреть рекомендуемые пользователю книги

Читают то же, что и вы:
 
Taras Prokopyuk

 
Алексей Мась

 
Игорь Манн





Книги для обмена:
У этого пользователя пока нет книг для обмена


Друзья:
 
Алексей Мась
Алексей Мась
 
Татьяна Жданова
Татьяна Жданова
 
grinuova
grinuova
 
Elena Konovalova
Elena Konovalova
 
Vita Kravchuk
Vita Kravchuk

друзей: 5 (смотреть)

Также в друзьях у:
 
Алексей Мась
Алексей Мась
 
Татьяна Жданова
Татьяна Жданова
 
grinuova
grinuova
 
Taras Prokopyuk
Taras Prokopyuk
 
Vita Kravchuk
Vita Kravchuk
 
stasparshin
stasparshin
 
Татьяна Верба
Татьяна Верба

Валерій Пекар

У пользователя нет сводных рецензий
лучшие рецензии : новые рецензии

Художественные (16)Философия, история (26)Бизнес (15)
Обучающие книги (7)

 11..20 21..30 31..40 41..50 Ctrl ← 51..60 Ctrl → 61..70 71..80 
Валерій Пекар
Є лише одна річ, що об’єднує дві дуже різні історії цієї книги. Історію професора, нашого сучасника, що захоплено і самотньо вивчає стародавні манускрипти, написані зниклою мовою. Та історію чотирьох хлопців різних національностей, що народилися між двома світовими війнами і пронесли свою дружбу крізь випробування двох окупацій аж до свого останнього дня. Лиш одне об’єднує ці дві історії – Львів, де все відбувається. Перед нами постає то добре знайоме сучасне місто, то довоєнний Львів, той самий, де “Tylko we Lwowie”, – старий Львів з його кнайпами та цукернями, нехитрими ґешефтами та батярськими витівками, калейдоскопом звуків та запахів, мов і смаків, старого мотлоху та модних вбрань.

…Але ж ні, ні, не лише Львовом об’єднані ці дві історії. Є ще одна річ, що їх пов’язує. Дивне, примарне танґо, що звучить невідомо звідки. Танґо смерті, що його виконували в далекій зниклій країні чотири тисячі років тому, аби полегшити душі нове втілення. Танґо смерті, що його грали приреченим на смерть в Янівському концтаборі. Як це танґо здолало шалені відстані у часі і просторі? У ритмі танґо повільно рухаються базарні перекупники та вуличні бешкетники, бібліотекарі та гендлярі, студенти і професори, енкаведисти, есесівці, оунівці, сбушники, сучасні українські письменники і давні краківські рабини. І виходить, що усе з усім пов’язано. Безліччю ниточок пов’язані люди різних епох та національностей, і мимоволі згадуєш знамените «как причудливо тасуется колода»…

Найкращий український роман останніх років поєднує загадку і драму, високу трагедію і вуличний фарс, шалену пристрасть й історичні замальовки. Після нього ви не зможете так просто ходити тими вулицями, бо шукатимете там сліди героїв. Після нього ви не зможете так просто слухати танґо, бо шукатимете там заховані ноти древньої мелодії перевтілення душ.

Не хочеться повторювати критиків, що вказують на численні алюзії до Умберто Еко та Борхеса, бо це наскрізь український роман. Але він сягає тих самих вершин. Схоже, у нас нарешті з’являється велика Література, що міряється лише однією мірою — їй є що сказати світові.

Юрій Винничук Танґо смерті
Валерій Пекар
Еволюція мислення веде за собою еволюцію управлінських культур. Що нового несе нам у сфері управління поширення нової парадигми мислення, нових цінностей? Ми спостерігаємо виникнення творчих команд «без начальників» та слабко зв’язаних горизонтальних мереж, але чи можливі у новій управлінській культурі дійсно великі та потужні організації — чи навпаки, великим організаціям залишаються традиційні ієрархічні та корпоративні структури?

Проривна книга Фредерика Лалу дає відповідь: нова управлінська культура можлива й у великих організаціях, у тому числі комерційних, у тому числі у традиційних галузях економіки. Не лише громадські, а й бізнесові організації, і не лише у сфері інноваційних технологій та соціальних послуг, а й у харчовій промисловості, енергетиці, металургії тощо можуть скористатися новою управлінською культурою. Автор позначає її бірюзовим (teal) кольором, але знавці інтегральної динаміки побачать знайомі цінності та методи роботи, притаманні зеленій парадигмі (не плутайте з традиційним перекладом словом «бірюзовий» кольору turquoise, що позначає трансперсональну парадигму).

Лалу детально описує практики і бізнес-процеси бірюзових організацій (управління персоналом, управління проектами, розробка стратегій та продуктів, маркетинг та продажі, закупівлі й інвестиції, планування, бюджетування і контроль), їхні організаційні структури (з яких найскладнішою і найцікавішою, напевне, є холакратія) та повсякденне життя — проведення нарад та ухвалення рішень, залагодження конфліктів та організацію офісного простору тощо. Все це перетворює книгу на не лише підручник, але й довідник, настільну книгу сміливців-експериментаторів у сфері нової управлінської культури.

Безумовно, це не універсальна пігулка менеджменту, бо таких не існує. Далеко не кожна компанія може і повинна пройти трансформацію, скоріше це для першопрохідців. Але читати про нову управлінську культуру корисно всім керівникам — щоб зрозуміти, в якому напрямку рухається світ, і зробити свої організації максимально ефективними.

Українське видання має беззаперечну перевагу над російським не лише в ціні, але й у наявності блискучої передмови від Кена Вілбера.

Фредерік Лалу Компанії майбутнього
Валерій Пекар
«Бій відлунав. Жовто-сині знамена
Затріпотіли на станції знов…»
Думаю, кожен з дитинства пам’ятає ці рядки. Сьогодні, у непростий час пошуку справжньої української ідентичності, ми знов і знов повертаємось у часи громадянської війни, аби знайти там відповіді на питання сьогодення. Чи, може, це передчуття наступної громадянської війни?

Роман «Чорний Ворон» присвячено найменш відомим і найтрагічнішим сторінкам історії тієї війни — останнім рокам боротьби останніх загонів української армії на початку 1920-х. Вже не десятки тисяч, а лише сотні і навіть десятки шабель. Вже виключно партизанська стратегія і переховування на базах в непролазних хащах. Вже ніколи загони не ставатимуть більшими — а лише меншими, меншими, меншими після кожного бою та після кожної більшовицької агітки.

Де та межа, за якою подальший спротив є безглуздим і означає лише вірну смерть та невідворотну смертельну небезпеку для тих, кого ти взявся захищати, — старих, дітей, жінок? Як жити, кому вірити в умовах, коли зрадником може виявитися кожен твій товариш по зброї чи кожен селянин, що колись допомагав тобі роками, наражаючи себе на смерть? Що робити далі, коли вже нема жодних надій, жодних сподівань?

Роман чітко висвітлює основні проблеми повстанського руху: слабкість центрального керівництва та його відірваність від польових командирів, нездатність об’єднатися і взаємну недовіру, відсутність стратегії. Незважаючи на цінності та ідентичність, часом саме випадок визначає, на чийому боці воювати у громадянській війні, — і хтось вірний своєму вибору навіть у безнадійних ситуаціях, а хтось легко перекидається до супротивника. З іншого боку, зроблений колись вибір тяжіє над долею, а честь не дозволяє змінити його.

Епічний стиль роману має й свої недоліки. Козаки постають всі як один статні, охайні й світлолиці, а москалі — невеличкі на зріст, карячконогі та потворні. Добре показано, як єврейські громади ненавиділи петлюрівців (хоч до махновців ставилися прихильно), — але з якого дива це сталося, про те ані слова.

Але ось головне. Громадянська війна постає в романі як війна між українцями та жидо-москалями, до яких приєдналися нещирі запроданці. Але ж, м’яко кажучи, цим суть тієї шаленої війни не вичерпується. Неупереджений погляд побачив би, окрім іноземної навали, і класові суперечності (пам’ятаємо, в школі нам, навпаки, намагалися все пояснити виключно ними), й ідеологічні розбіжності шириною у прірву, й геополітичні інтереси великих держав, і складову звичайного бандитизму.

Роман є літературним шедевром: його пречудова мова і закручений сюжет тримають читача в напруженні від першої до останньої сторінки. Але головної задачі літератури — дати відповіді на найболючіші запитання сьогодення — він не вирішує. Натомість, певною мірою, він стверджує неможливість знайти ці відповіді. В підсумку це означає, що Чорний Ворон віщує сьогодні народові ту саму долю, яку він колись обрав собі: відчайдушний спротив аж до смерті, без надії та сподівань.

Василь Шкляр Залишенець Чорний Ворон
Валерій Пекар
Много книг написано по поводу того, почему одни нации бедны и несчастны, а другие богаты и счастливы. Известно также, что именно нужно сделать бедным, чтобы стать богатыми, и почему они остаются бедными, если этого не делают. Однако мало кто занимался проблемами, которые возникают перед богатыми странами и угрожают сделать их бедными. Это и есть тема небольшой книги известного шотландского историка и обществоведа Нила Фергюсона.

Автор детально анализирует состояние институций на Западе, в первую очередь в США и Великобритании. В фокусе его внимания поочередно оказываются четыре столпа западного образа жизни — демократия, капитализм, верховенство права, гражданское общество. Фергюсон показывает, как демократия приводит к росту государственного долга, означающему фактически, что люди старшего возраста живут за счет молодежи и еще не родившихся детей (нарушая тем самым «общественный договор между поколениями»); излишняя зарегулированность убивает капитализм, увеличивая сверх меры хрупкость системы и ее подверженность кризисам; верховенство закона превращается в верховенство законников, а гражданское общество рассыпается не в последнюю очередь из-за того, что государство и корпорации берут на себя всё больше забот, оставляя гражданам роль пассивных зрителей и потребителей.

Нам в Украине с недостроенными институциями, казалось бы, эта книга не очень полезна. На самом деле напротив: мы можем еще раз убедиться, как важно держать институции в порядке. Если предыдущие поколения снабдили вас демократией, капитализмом, верховенством права и гражданским обществом, вам придется постоянно работать над тем, чтобы эти институции оставались эффективными и не попадали под власть рентоориентированных элит.

Нил Фергюсон Великое вырождение. Как разрушаются институты и гибнут государства
Валерій Пекар
Мабуть, найцікавіше з усіх питань, що хвилюють сьогодні істориків і соціологів, звучить так: як вийшло, що Європа, невелика частина світу, станом на 1400 рік найменш населена, неосвічена й безкультурна, що страждала від воєн, роздробленості і хвороб, — протягом декількох століть не просто вирвалася вперед в науці, техніці, культурі, філософії, військовій справі, але ще і змогла захопити і підпорядкувати практично всю решту світу. Різні дослідники вважали першопричиною географію євразійського континенту, його різноманітну фауну, морські течії тощо. Але чому Європа отримала переваги над Китаєм, Індією та Світом Ісламу, які також розміщені в Євразії?

Ніл Ферґюсон пропонує свою відповідь. Точніше, відповідей виявляється цілих шість — 6 killer applications, «вбивчих застосунків», як їх називає автор, використовуючи вираз із програмістського жаргону. Європа після 1400 року змогла скористатися ними всіма, а інші впровадили лише частину або нічого. Результат — перемога у світовій гонці за лідерство у всіх сферах життя. Читайте і дізнайтеся, як встановити у себе всі шість «убивчих застосунків».

Питання це важливе й актуальне ще й тому, що нині багато говорять про поступовий занепад європейської цивілізації. Якщо ми розберемося, як сталося її піднесення, то зрозуміємо, чи є занепад та як йому запобігти.

Ну а для України актуальним є питання інсталяції всіх шести застосунків — виявляється, вони працюють лише разом. Немає не лише «третього шляху» — як виявилося, немає й другого. Шлях один, і головне — не боятися і не гальмувати. Компас є, а мапу намалюємо по дорозі.

Ніл Ферґюсон Цивілізація. Як Захід став успішним
Валерій Пекар
Выпив по первой, второй и закусив, люди обычно начинают травить байки. Вне зависимости от того, где это происходит — на скромной кухне, в дорогом ресторане или у костра. Рассказывают в основном истории из собственной жизни — что запомнилось, что наполнено было сильными эмоциями и необычными событиями. Путешествия, встречи со знаменитостями, служба в армии, спорт, экстремальные ситуации. Курьезы, приколы, нелепости. Любовь, смерть, победа.

Свежая толстенькая книга Михаила Веллера, непревзойденного мастера слова, — это такие байки за столом. Байки из собственной жизни, богатой на приключения и выводы. Путешествие из Ленинграда на Камчатку — на спор — без копейки в кармане. Жизнь алтайских скотогонов и северных охотников, комсомольцев-стройотрядовцев и среднеазиатских бичей, армейские будни и всенародные праздники, заводские реалии и колхозный сюрреализм. От финской границы до камчатских гейзеров, от норильской тундры до узбекских базаров. Все концы великой страны, все социальные слои, все времена года и все цвета времени.

Нужно быть предельно честным и искренним, чтобы, ненавидя совок всей душой, увидеть за идиотизмом и мерзостью советской жизни — Смысл. Смысл с большой буквы, дающий людям силы жить, творить, сопротивляться обстоятельствам, побеждать. Он был у людей великой страны, которой уж нет. Нет и смысла. Страну не жалко. А смысл жалко, хочется иметь.

Как совместить новую жизнь, полную возможностей и свобод, с желанием иметь смысл? Ответа нет. Это вопрос к целому поколению. И, возможно, чтобы ответить на него, нужно пристально посмотреть в прошлое — великое и нелепое, смешное и трагическое. Это будет прощальный взгляд. И потому книга Веллера, над которой хочется смеяться и плакать не переставая, — это прощание с Эпохой.

Прощай. Мы тебя прощаем.

Михаил Веллер Мишахерезада
Валерій Пекар
Кожен чоловік принаймні один раз на день думає не про секс, каже народна мудрість. Світ чоловічого еротизму був так само невідомий українській літературі, як і світ еротизму жіночого, відкритий трохи раніше. Час настав, бо чим же ми, чоловіки, гірші? Нецікаво було б почути одкровення прищавого юнака, що марить вночі під ковдрою дівчатами, баченими вдень. Натомість маємо справу з розповіддю зрілого інтелігентного, повною мірою реалізованого чоловіка, який вже пізнав багато, але ще має жагу. Кажуть, найкращий вік — коли вже все можеш і водночас ще всього хочеш. Але у кожного віку є своя перевага і свій біль. Цинізм, іронія, насмішка над собою — це лише броня, що має захистити серце,з якого позривано корки засохлої крові. Жагуче бажання знов закохатися, знову відчути себе захопленим тією могутньою силою, що лиш вона одна дає справжню повноту життя, веде ліричного героя щоразу до нової пригоди. Він так і провадив би далі, плутаючись у згадках, кому сказав яку легенду, і ретельно знищуючи залишені в кімнаті жіноче волосся та дрібнички. Але ж ось на сцені з’являється нова Сила, набагато могутніша за Любов…

Юрій Винничук Весняні ігри в осінніх садах
Валерій Пекар
Яке відношення має злодійкуватий нотаріус, підроблювач документів та дрібний провокатор, до найбільш значних подій європейської історії? Виявляється, безпосереднє. Ґарібальдійські походи та об’єднання Італії , франко-прусська війна та Паризька комуна, діло Дрейфуса та антиклерикальний рух — і завжди цей непомітний чоловічок з’являється на перших ролях. Володар численних перук і накладних борід, майстер фальшування почерку і переписувач старих оповідок, частий гість літературних салонів та революційних збіговиськ, він працює на всі спецслужби без винятку. Сповнений пристрасної ненависті до соціалістів та буржуа, єзуїтів та масонів, жінок, євреїв, німців, росіян… практично до всіх, палаючий любов’ю лише до гарної їжі, він все життя на самоті і водночас в гущині подій.

Якби не формат щоденника, новий роман Умберто Еко можна було б назвати документальним, адже описані в ньому події дійсно відбувалися, а численні герої є відомими історичними особами, які говорять і діють так, як було насправді. От лише підґрунтя цих подій пропонується читачеві дещо інше. Хтозна, як воно було насправді. А може, і дійсно європейська історія другої половини ХІХ сторіччя крутилася навколо злодійкуватого нотаріуса? І хто знає, які темні чоловічки стоять за подіями наших днів?

Кожен роман Умберто Еко — це цілий світ, в який можна заглиблюватися далі й далі, відкриваючи нові повороти і нові шари сенсу. Смачненького!

Умберто Эко Празький цвинтар
Валерій Пекар
Говорят, люди путешествуют в поисках впечатлений. Но нередко путешествие имеет совершенно другую цель — это путь к себе, поиск себя и своего места в мире. Для Петра Вайля поиск Родины — это поиск собственной идентичности. Выросший в Риге и живущий в Нью-Йорке сын московского еврея с эльзасскими корнями (след наполеоновского похода) и русской ашхабадки из переселенных в Туркестан из Армении тамбовских молокан, больше всего на свете любящий читать книги и волею случая нашедший себя в журналистике, строит график своей жизни, чтобы в нем увидеть себя. Чем больше точек — тем вернее график. Поволжье, Соловки, Грузия, Камчатка, Баку, Чечня, Москва, Ашхабад, Ташкент, Рига, Новосибирск… Для поиска ответа на вопрос «Кто я?» недостаточно медитировать, сидя на диване, — нужно выйти из дома и проехать сотни и тысячи километров, чтобы вначале понять, где находится и почему такова страна, которую считаешь своей. Почему ты ее не можешь не любить, но при этом не можешь уважать.

Уж давно нет той страны. Последняя империя распалась, и процесс этот, видимо, не закончен. Осколки той империи, как ледяные иглы Снежной Королевы, сидят в миллионах людей, мешая им обрести себя. Великая русская культура, в которой постоянно натыкаешься на украинские, грузинские, еврейские, армянские, татарские фамилии, была той рамкой, в которую пытались загнать и подровнять идеологическим молотком «новую историческую общность людей — советский народ». К счастью, ничего не получилось. К несчастью, некоторые куски распавшейся империи приняли на себя бремя ее наследства. А значит, опять — можно и нужно любить, нельзя уважать.

Обильно политая кровью и потом земля, где всё наоборот, где города почему-то несоразмерны человеку, а природа соразмерна, где низкое и высокое не просто соседствуют — прорастают друг сквозь друга, где всё временное будет стоять века, а всё выстроенное на века уже давно разрушилось, порождает такие же исковерканные души. Потом эти души накручивают десятки тысяч километров, пытаясь понять. Петру Вайлю это удалось.

Петр Вайль Карта Родины
Валерій Пекар
Книга эта чрезвычайно актуальна сейчас, сто лет спустя. Потому что она — о страшных временах, когда приходится принимать решения, ставящие на кон целую страну. Сейчас как раз такие времена, даже если вы этого не заметили.

"1917" — это художественный роман, но почти документальное изложение. Проза, но написанная лаконичным и выразительным языком киносценария.

Это история поражения тех, кто хотел как лучше, но не сумел удержать власть. Это история победы тех, кто ради власти отказался от любых принципов. История русского бунта, бессмысленного и беспощадного, которым вскрыли страну, как консервную банку. Это история о том, что до революций лучше не доводить. И о том, что в основе каждого поражения лежит недооценка противника и серьезности ситуации.

Страшное время порождает великих героев и великих подлецов, оно выносит наверх пену и мусор и пробуждает чудовище, имя которому — хаос. Управлять этим чудовищем можно с помощью низменных инстинктов, остановить его — только пулеметами.

А еще это история распада институций. Правительство, парламент, армия, казаки (своего рода нацгвардия того времени), железные дороги, масс-медиа (тогда только газеты).

А еще это история людей, которым очень не хотелось принимать на себя бремя ответственности за страну, но пришлось, потому что было некому.

Ян Валетов 1917, или Дни отчаяния
 11..20 21..30 31..40 41..50 Ctrl ← 51..60 Ctrl → 61..70 71..80