„френч лав”!

- ... а потім ми одружимось десь в Індонезії... чи вже в Карпатах...
- Чекай, одружимось? Ми?! Ти шо? Ні, дурний, в нас з тобою ж „френч лав”!
- А що це ще таке?
- Та це я сама видумала... Ну це коли десь там, у Парижі, під попсовим архітектурним твором мейд бай сер Ейфель (чи як там у французів – мсьє?), зустрічаються двоє ідіотів-романтиків, хворіх на всю голову, ну от майже як ми з тобою. І в наступні два дні в них все типу „секс, шампанське, круассан” чи „секс, шампанське, френч шансон” (ну, по моделі „sex, drugs, rock’n’roll”).. А потім вони їдуть до своїх дружин-чоловіків, діточок-онуків (я там знаю хто в них дома?) і навіть не плачуть при розтаванні... А через півроку вони знов зустрічаються в тому ж Парижі (ну він ж бо художник чи скульптор, а вона дизайнерка, от в них там виставки різні, напевно...). І знов в них все по сценарію на два дні... і потім до дому, до сім”ї... Але вони ще рази 2-3 побачаться у житті... Таємно будут втікати з гламурних вечірок, будут кохатися у парках як панки-хіппі, будут цілуватися на ескалаторах у метро... Вони ніколи не одружаться... І то буде найщасливішим коханням у їхньому житті... В їхніх очах буде палати зірочка при згадуванні про цю „френч лав”...
- Ти шо, хвора?
- Ага, я хвора тобою... Чи це навіть й не хвороба... Не бачу тебе – нема нічого, живу собі, люблю свого хлопчика (ну це якщо він в наявності є... бо хто ж довго с такою зустрічатиметься?)... А побачу тебе – дах зриває, про всіх забуваю... А потім проходить, коли ти чи я зникаємо...
- Точно хвора...
- Та ладно тобі, в тебе ж теж дівчинка є... і завжди була... але ЦЕ тобі не заважало зі мною гуляти й мовчати...
- Та я не про це, я про те, що ти дуже така странна... Я таку більше ніде не знайду... І в Парижі теж... Я вже знайшов...

П.с.
- А сенс знаїш у чому?
- Ні, кажи у чому, це ж ти вигадала...
- В цьому коханні немає зрадження....