Мережа знайомств для любителів книг

Список лучших рецензий раздела "Поэзия"


 1..10 Ctrl → 11..20 21..21 
Сергей Дудик
   Ян Твардовский Стихи   
ПРОСТО ПОЧИТАЙТЕ Имеющий вкус, да поймет меня
www.ozon.ru/context/detail/id/4915452/

ПРИЗНАНИЕ
www.damian.ru/Poets/tvardovsk.html

Я пришел не затем, что бы обратить вас в свою веру
Да и вылетели у меня из головы все умные проповеди
Нет во мне блеска
Я словно киноперсонаж в замедленном темпе
Не буду приставать к вам с вопросом
Как вы относитесь к Мертону
Не буду в спорах подпрыгивать как индюк
С красной капелькой на носу
Не стану форсить как селезень в октябре
И диктовать вам слезы раскаяния
Не буду кормить вас с ложечки святой теологией

Просто сяду рядом
И доверю свой секрет:
Я, ксендз
Верю Господу Богу как дитя.

Сергей Дудик
   Ян Твардовський «Ще одна молитва»   
Просто насолода

Ось коротенький твір цього священника з Варшави, "який писав вірші й ніколи не казав про себе, що він поет".

У ЧЕРЗІ ДО НЕБА

Поволі не так швидко
тільки не штовхайтеся
спершу треба здаватися святим але ним не бути
потім не бути святим і святим не здаватися
потім бути святим так щоб цього зовсім не було видно

і лише наприкінці
святий стає схожий на святого

(Твардовський Ян. Ще одна молитва. / Пер. з польської Дзвінки Матіяш. - К.: Грані-Т, 2009. - С. 60.)

Для русскоязычных читателей www.damian.ru/Poets/tvardovsk.html

СПЕШИТЕ

Анне Каменской

Спешите любить, люди так быстро уходят,
После них остается обувь, и неотвечающий телефон...
Только неважное медлит, как корова,
Важнейшее так быстро, что происходит внезапно...
Потом полная тишина, настоящая, невыносимая,
Как торжество рожденное просто от отчаяния,
Когда мы думаем о ком-то, оставаясь без него.

Не будь уверен, что у тебя есть время, ибо уверенность неуверенна.
Забирает у нас чувствительность, как любое счастье,
Приходит единовременно, как пафос и юмор,
Как два напряжения, постоянно одно слабее другого.
Так быстро отсюда уходят, как дрозд замолкает в июле,
Как звук, немного неумелый, или сухой уклон...
Чтобы видеть действительность, закрывают глаза,
Хотя, больший риск родиться, чем умереть...
Мы любим мало, и всегда поздно.

Не пиши об этом часто, но напиши раз навсегда,
И будешь как дельфин, ласковый и сильный.
Спешите любить! Люди так быстро уходят,
И те, что не уходят, не всегда вернутся,
И никогда неизвестно говоря о любви,
Первая ли последняя, или последняя - первая.



Ирина Михайловская
   Вера Павлова Письма в соседнюю комнату. Тысяча и одно объяснение в любви.   
Сборник стихов и заметок о любви.
Очень женские стихи. Настолько живые, что невозможно прочесть весь сборник сразу. Возвращаешься к нему снова и снова...

Из книги:
"Разбила твое сердце
Теперь хожу по осколкам
Босая."

Vladyslava Mokievets
   Борис Мариан Нить моей Ариадны   
«Объездил я в поисках рая
Огромную зону – Союз»
***
«Потому и поет соловей,
что иначе не может он плакать»
Б.Маріан

Кожен період в історії ретельно досліджуються спеціалістами цієї галузі. Вивчаються першоджерела, підіймаються архіви, проводяться опитування свідків тих подій тощо. Все це піддається ретельному аналізу і систематизації для того, аби покоління за поколінням люди читали про той самий «нерушимый советский союз», про який, власне, сьогодні і піде мова.
Підручники ніколи не покажуть справжньої історії, тому що таку історію, якою вона була, можна почути лише з вуст тих, хто її створював. Мемуари та поетична збырка «Нить моей Ариадны» Бориса Маріана, найстарішого молдавського дисидента, безперечно належать до тих джерел, сумніватися у яких не доводиться.
Книга молдавського дисидента це не традиційний віршований збірник, а можна сказати збірний, комбінований: окрім віршів з таборів та нових віршів у збірник увійшли глави майбутньої книги мемуарів під заголовком «Записки блатного студента». А також це вірші п’ятьох друзів, «товарищей по перу» поета з таборів, які протягом довгого часу тримав в своєму старому тюремного зошиті Борис Маріан. Ці вірші об’єднані під назвою «Поэты Дубровлага», і сам автор сказав про введення цього розділу так: «Пускай эта публикация будет моей данью братской памяти всем лагерным поэтам».
Книга нещодавно вийшла у світ, відкриваючи все нові й нові жахливі сторінки нашої історії. «Нить моей Ариадны» дає змогу пересічному читачу відчути на собі усі радощі «памятной «хрущевской оттепели», за которой, однако, скоро последовали хрущевские же заморозки» (Кирило Ковальджі). В 1956-1957 роках десятки тисяч сталінських політв’язнів поверталися з концтаборів, а на їх місце відправлялися перші хрущовські – дисиденти. Серед таких дисидентів був і 20-річний юнак Борис Маріан, студент четвертого курсу Київського університету.
«Нить моей Ариадны» відкриває очі на те, якими людьми були переповнені тоді радянські тюрми. Борис Маріан у «Зигзагах одной судьбы» у розділі «Ретропортрети» подавав характеристику своїм друзям, яких теж звинувачували в «антисоветской агитации и пропоганде..» . За його описом чітко видно, що там, у радянському концтаборі формувалася своя опозиційна еліта, серед яких були поети, музиканти, поліглоти-дилетанти та просто сміливі люди, які відверто виражали своє ставлення до комуністичного світу. І навіть заслання на довгих 20 років до Гулагу не могло їх змусити скоритися.
Одного разу до редакції «Молдова», де працював автор завітав службовець КДБ, який на свій страх і ризик повернув зошити з віршами, що їх було відібрали у Бориса Маріана у концтаборах і промовив такі слова: «…Но вы и ваши товарищи рисковали жизнью, когда встали против такого режима, как наш! Мне захотелось хоть как-то поблагодарить вас…» Цей красномовний факт безумно підтверджує важливість тієї справи, що її робили дисиденти.
Борис Маріан у своїй книзі не те що розвінчує культ наддержави, якою вважався в свій час СРСР, він просто передає страждання цілого народу через призму особистого життя, і це не може не показати усю утопічність і жорстокість Радянського Союзу.
Автор порушує важливі соціально-політичні проблеми, природно поєднує інтимну лірику з громадянською, публіцистикою. Я впевнена, що ця книга запам’ятається читачам надовго, тому що кожен з нас може знайти в ній для себе відповіді на найважливіші морально-етичні проблеми.


Katerina Masyta
   Борис Мариан Нить моей Ариадны   
Душа поета – найчуттєвіша, найтендітніша, найвразливіша матерія людської суті. Саме тому у віршах майстрів рими можна побачити всі таємниці, проникнути в глибини, побути у всіх потаємних закутках, залізти туди, де ховаються думки-звірі, що сплять, але в їх душах ще тліє іскра революціонера.
Кожна книжка, кожен вірш, кожне слово безшумно кричить на весь світ, протестує…
Борис Маріан і його книга «Нитка моєї Аріадни» - це брати-близнюки, це відображення один одного – душа і творчість. Усі свої душевні терзання, вигини й закутки думок автор виклав у своїх віршах, а те, що вийшло за рамки лірики, те, що неможливо було ув’язнити в рамки поезії, те, що не могло втілитися ні в амфібрахій, ні в анапест, не піддавалося навіть «ямбуванню», Борис Маріан сповідав нам у прозі.
Його поезія різнобарвна, різностороння, рельєфна… Читаючи вірші, ми то піднімаємося на вершини Кавказу, то поринаємо в глибини Тихого океану; відчуваємо, що нам не вистачає ані слів, ані повітря, щоб дихати, то нас накриває прохолодною хвилею бурі емоцій, і кожна її краплина пронизує нас, наповнює і втамовує біль, спрагу і страх.
Книга «Нитка моєї Аріадни», яка стала вже сьомою у творчому доробку поета, є не тільки збіркою прекрасної поезії, а й щоденником. Саме на сторінках щоденника ми можемо дізнатися про причини та підстави для написання його творінь, почути про муз, що надихнули його, про людей, які відіграли дуже важливу роль у житті автора та знайшли відображення в його віршах.
Найстаріший дисидент Молдови (так сам себе іноді називає поет) зобразив комуністичний режим через призму власного життя, показав епоху в дзеркалі своєї долі. Автор зруйнував у своїй книзі міф про «прекрасне» радянське життя та «незнищенний», «непохитний» Союз Радянських Соціалістичних Республік.
Комунізм – тема, яку дослідили вже з усіх боків, зазирнули в кожну шпарину, розклали на молекули, атоми, розділили на кванти. Що, здавалося б, можна тут нового сказати? Все вже написали, оспівали, показали… Розкрили всі карти, як то кажуть. Але ні. Борис Маріан розповів про комунізм від першої особи, від політв’язня, який, як то кажуть, на власній шкурі відчув смак життя в таборі. Він не був наглядачем, дослідником чи катом, він був учасником, жертвою. Для автора синонімами стали комунізм і біль, страх, ув’язнення, мовчання, вогке болото. Так, саме болото: тебе поливають брудом, потихеньку, помалу; коли багнюки стає надто багато, ти починаєш панікувати, барахтатися, але вже пізно, ти міцно застряг у пащах безжального звіра, машини для повільного вбивства; ти починаєш задихатися, бруд заповнює ніздрі, тобі нічим дихати. Ти начебто і вже не живий, але ще і не мертвий. Найжахливіший стан з усіх, в якому може перебувати людина.
Я на собі відчула ті муки, ті невимовні страждання, ту ядуху, спричинену комуністичним газом.
Окрім старих віршів та нових лагерних та нелагерних поезій, до збірки увійшли перші розділи майбутньої книги мемуарів поета з дуже виразним підзаголовком «Записки блатного студента», що охоплює в основному тюремний період його біографії. Також автор друкує вірші своїх товаришів по перу та нещастю й «кирзовій каші», друзів, яких знайшов, перебуваючи в ув’язненні. Ці вірші зберігалися в старому зошиті Бориса Маріана близько півстоліття й були об’єднані в розділ «Поети Дубровлага».
«Нить моєї Аріадни» - це саме та мотузка, яка може з’єднати сьогодення та минуле, провести нас через лабіринти часу та розкрити всі таємниці історії.

Cабіна
   Борис Мариан Нить моей Ариадны   
Я первым не стал в этих гонках,
Но понял, отринув печаль,
Как выжить и жить для потомков
И как закаляется сталь.
Борис Маріан
Зустрівшись поглядом із гострими, виразними та безмежно добрими очима цієї людини, саме такі рядки спадуть вам на думку. У них – уся душа людини-втілення Історії, людини, яка не по чутках знає, що таке ГУЛАГ і як «після хрущовської «відлиги» наступили хрущовські «заморозки». Тонка, поетична душа, що так багато знала, не могла й не хотіла все тримати в собі. Тому і вийшли в світ збірки поезій Бориса Маріана. Серед них – «Нить моей Ариадны», ніби вікно у минуле; зазирнеш раз – і не зможеш більше відірвати погляд.
Через монохромну стрічку минулих років червоними плямами проступає кров, людська кров, багато крові; вона моторошно переплітається із озвучкою – невмовкаючим голосом Совісті, який розвіває всі стереотипи раніше «німого» кіно. Ти хочеш змити цю кров, стерти, зчистити, закрити чимось – якимись вигаданими фактами, іменами, датами, подіями, неіснуючими підтекстами, невмотивованими мотивами, ганебними «відмазками». Надто вже ріжуть очі багряно-червоні літери Правди; надто ріже слух пронизливий і принизливий голос-озвучка, незвичний і дивний для нашого вуха, затиканого, ніби ватою, брехнею із підручників, історія в яких, неначе повія, продається черговій владі, перекроюючись щораз на її лад. Хіба бачили чи чули щось ми, наївно вірячи милій кінострічці «для сімейного перегляду», що пістріла лозунгами типу «Назустріч наступній 5-річці!» !? Ні.
І згадуються слова пісні:
Нам очі ніжно закрили,
Губи медом змастили,
Душу кинули просто так.
Та автор не звинувачує нас у глухоті чи сліпоті. Він просто показує те, що бачив сам, те, що чув на власні вуха:
И атеист кричит:
Христосе!..
К утру его во двор выносят
«Очухаться» под ветерком.
Параллельно із ГУЛАГівською лінією спостерігаємо знову ж таки червону стрічку любові. Любові всепоглинаючої, ніжної, прекрасної, неначе сама Аріадна:
Погляди на меня, погляди
Животворным ласкающим взором,
Чтобы серце, что тлеет в груди,
Полетело жар-птицей
Над бором.
Ты не раз так спасала меня,
Вызволяя улыбкой и словом
Из беды, из тюрьмы, из огня,
Укрывая волшебным покровом…
В загальному поезія Бориса Маріана , безумовно, приковує увагу. Пише письменник про зовсім непрості й невеселі речі. Та не залишається смутку в серці після його рядків – ні, навпаки, вселяється надія в те, що все ще буде добре: якщо наш народ і таке пережив, значить, нічого вже нам не страшно! Більш того: в його рядках знаходиш себе, в його словах чуєш власний голос, у його підтексті вгадуєш власні думки.
…вера –
Мой друг и мой верный кудесник,
Железным приказом велит мне:
«Вперёд!»
Перечитайте ці строфи – впевнено, життєствердно, на увесь світ! І ви зрозумієте тоді, чому їх автор поборов усі негаразди в житті, усі перешкоди та біди. Бо ця людина – сильніша від нас. Вона сильна своєю любов’ю до життя, своєю вірою в майбутнє, своїм незламним оптимізмом.
А нам із вами залишається лише перейнятись цим духом, схопити цю «нитку Аріадни» і тримати, доки стане сил. Саме тоді ми пізнаємо щастя, бо – пізнаємо сенс життя.

Аліна Вірстюк
   Борис Мариан Нить моей Ариадны   
Рецензія на книгу Бориса Маріана «Нить моей Ариадны»

«И в диком гулаговском ралли
Обьездил я в поисках рая
Огромную зону – Союз»

«О родине кто серцем не тужил
Не плакал на чужбине о народе –
Тот, не родившись, как в утробе жил.
Того как бы и не было в природе»

Коли здається, що між минулим і теперішнім – велика прірва. Коли здається, що майбутні покоління не зрозуміють минулі. Коли час стає попелом і не означає нічого. Коли здається, що остання ниточка, яка з’єднує день вчорашній і день сьогоднішній, втрачена. Тоді просто варто відкрити поетичну збірку Бориса Маріана « Нить моей Ариадны».
Одна із основних причин соціальної вагомості книги – її мемуарна частина, спогади. Це показує те, що автор має безпосереднє відношення до того, про що пише, він жив цим, відчував це.
Двадцятирічний студент Борис Маріан був серед перших хрущовських політв’язнів, дисидентів. П’ять студентських років, проведених в тюрмі, залишили глибокий слід на тонкій душі поета. У двох рядках відбивається усі ті роки:
Обьездил я в поисках рая
Огромную зону – союз
Шукаючи той захмарний рай, поет наштовхується на цілком земне пекло, те, із яким його сучасники зустрічались кожного дня, те, яке стало їхнім щоденним життям – життям в Союзі.
Збірка не обмежується тематикою життя в СРСР. Вона містить три частини: «Из тюремной тетради», «Размышляя о вечном», «Любовь и лед», а також книга спогадів «Зигзаги одной судьбы», де розміщені віршові підбірки тих, кого автор називає «товарищами по перу и «кирзовой» каше», тобто табірних поетів, чиї вірші більше півстоліття зберігались у дивом вцілілому зошиті Бориса Маріана.
Кохання, ненависть, страждання, ревнивість, любов до Батьківщини та краса рідної природи, вічні людські почуття і цінності – книга Бориса Маріана про те, що не чуже жодній людині.
Поет присвячує темі кохання багато рядків своєї збірки. Він дуже трепетно відноситься до своєї коханої людини, присвячуючи їй свою поезію:
Была ты моей Ариадной,
Серебряной нитью моей

Ты не раз так спасала меня,
Вызволяя улыбкой и словом
Та кохання – не завжди щасливе почуття. Той, хто любить, повинен бути готовим і до втрат, і до розчарувань:
Я теперь представляю, родная,
Ледниковый период земли.
И меня проняла, ледяная,
Та же эра твоей нелюбви.

Годы обворовывают нас,
Цепью вяжут горестные даты.
Не хранит былой любви запас
Сердце, пережившее утраты.
У збірці багато описів чарівної природи, пейзажів, поет проймається красою навколишнього світу, бачить прекрасне у кожній порі. Зокрема про зиму він пише так:
Она проснулась, как невеста
И в каждом доме так светло
И в каждом сердце столько места!
Деякі вірші проймають до глибини душі своєю силою та магнетизмом, силою як рими, так і думки. Чи не найбільший психологічний вплив чинить поема «Я убил человека», де автор по декілька разів стверджує одне і теж, картає себе за скоєне:
Я убил человека,
Я убил человека,
Я убил человека,
Человека убил…
Цікаво зауважити, що автор виділяє три найбільш значущі елементи, що визначають наше буття, називаючи їх «троебожие: слово, совесть, любовь».
Але якими б важкими не були ті часи, як би важко не було сховатись «от дьявольского сталинского взгляда», поезія Бориса Маріана сповнена любов’ю до життя, до людей, вірою у кращу сторону їх душ. Вірші поета – ніби гімн людині, віра в те, що краще обов’язково буде, воно вже поруч:
Но встанет над сияющей планетой
Всечеловечьей скорби монумент
И сгорбленные наши силуэты
Пройдут по километрам кинолент.
Книга Бориса Маріана «Нить моей Ариадны», оспівуючи усе розмаїття людського життя, показуючи добре і зле, чесне і гріховне, красиве і потворне світу цього, залишається справжньою зв’язуючою ниткою поколінь.

Марічка Нижник
   Борис Мариан Нить моей Ариадны   
Его строка заветная жива:
«Пишите честно -
Как перед расстрелом.
Жизнь оправдает
Честные слова».
А.Жигулин
Кожна книжка має свою особливу енергетику. Наче донорська кров, тече ця енергетика від серця автора до серця читача й у зворотній бік (систола й діастола), передаючи у своєму плині переживання й думки, відбиті на сторінках.
У книзі Бориса Моріана - пристрасть полум’яного часу. І, власне, ця сама «пристрасть», злегка скута рамками обов’язкової документальності, - аж надто западає в душу. Прочитавши «Нитку моєї Аріадни», ще доволі довго відчуваєш якийсь гіркуватий післясмак.
Пристрасть полум’яних літ…
Криваві спалахи пострілів під сльотавим осіннім вітром. Тендітні віти кедрів, понівечені кулями.
Крок вліво – розстріл. Крок вправо – розстріл. Пошерхлі сторінки таборової прозопоезії. Чи поезопрози. Це вже – як кому… в залежності від специфіки бачення світу.
Моріан долучив до змістової канви своєї книги окрім тюремної поезії різних років, окремі глави мемуарів із виразною назвою «Записки блатного студента», а також вірші кількох товаришів «по перу и кирзовой каше». Це не новий прийом у літературі, подібно побудована, наприклад книжка тюремних спогадів А.Жигуліна. Однак у «Нитці моєї Аріадни» поезійна і прозова складові не розрізнені, як у Жигуліна, а утворюють осмислену єдність. Борис Моріан показує себе досвідченою у літературній праці людиною (то й не дивно, бо ця книга є сьомою у творчому доробку письменника), вміло поєднуючи яскраву емоційну і стриману хронікально-історичну хвилі на сторінках свого твору.
Сюжет книги класичний як для широкого пласту «таборової літератури». Деякою мірою «ріже слух» абсолютне критикування радянського режиму, однак для людини, яка несправедливо постраждала від свавілля влади, це є і було б досить природно.
Ідейно книга вчить подоланню. Силі волі. Силі духа.
Хоч би яким химерним не видавалося життя, яке відкривається перед очима, треба мати сили із високо піднятою головою поспішати назустріч йому, бо зупинитися – значить загинути.
Попри все йти. Не згинати ні на мить розкрилені плечі... і намагатися не звертати уваги, що на коліях твоєї дороги пил деінде вперемішку з кров'ю.
Така вже примха епохи.
Ми непробачно швидко звикли до цієї примхи. Навіщо, мовляв, боятися? Червоне, червоне, червоне… Вишивка тонкою ниткою по шовку – рівні, акуратні стіжки. Чи не варто раз і назавжди відпороти їх з канви нашої історії, почавши новий візерунок уже іншими кольорами – синім і жовтим?..
Страшна життєва правда одкривається раптово, несподівано. У книзі вона показана сповна. Маріан подає її у вигляді своєрідної кінострічки.
Но встанет над сияющей планетой
Всечеловечьей скорби монумент
И сгорбленные наши силуэты
Пройдут по километрам кинолент.
Чорно-біле марево переживань і болю. Але підсвідомо відчувається, що одвічну палітру вплівся ще один колір – червоний. Багато червоного. Розлився колір крові всіма манівцями і дорогами, всіма морями й океанами, б’є у всі дзвони: стрічайте, люди!
Чи стане у нас сили закрити вуха і пройти повз нього, не впавши, не змалівши, не розгубивши силу душі на гострих скелях поневірянь? Бо ж
«не хранит былой любви запас / Сердце, пережившее утраты»…
Запам’яталося. Напевне, правду кажуть: вірші, які подобаються, не треба вчити. Вони – з півслова і на все життя. Прозу, що суголосна життєвим поглядам, не треба конспектувати у читацький щоденник. Вона конспектується в душу. Таких конспектів багато повинно бути у рюкзаці, що його перекинув через плече і йдеш з ним дорогою життя. Чи класти мені «Аріадну» до свого рюкзака? Напевне. Думаю, важко не буде.

Tatiana Gorban
   Борис Мариан Нить моей Ариадны   
Жива історія в руках: від глобального до локального
Опозиціонер від народження, Борис Мар’ян спішить повідати світові якомога більше про те, чого сказати ще не встиг: 2011 року вийшла друком, за визначенням Кирила Ковальджи, «седьмая радуга Мариана» - збірка віршів і мемуарів «Нить моей Ариадны».
Розпочинається книга поясненням самого автора поняття в його розумінні «Новые старые стихи». Біда багатьох поетів у тому, що вони пишуть для шухляди, але це аж ніяк не стосується пана Мар’яна. Автор спромігся поєднати в одному томику власні вірші, написані під час «спокутування гріхів антирадянського настрою» в ГУЛАГу (розділ «Из тюремной тетради»), римовані філософствування раннього і зрілого Мар’яна («Размышляя о вечном»), прекрасні присвяти коханню («Любовь и Лед»), і, найбільш неочікувано, найцікавіше і, до того ж, найцінніше - не опубліковані ніде раніше – «Стихи поэтов «Дабравлага». Проза збірки представлена кількома розділами мемуарів «Зигзаги одной судьбы», і як зазначає сам автор: «Многие из этих записок послужат материалом для будущей книги воспоминаний, за которую я уже принялся, но никак не доведу до ума..» Всі вірші, переплітаючись, утворюють прозору канву історії. Все зрозуміло і тонко: від загалу до особистості.
Книга, як дорогоцінний камінь, і не лише через наявність у ній рідкісних матеріалів і думок. Автор хоче змусити читача роздивитися життя з усіх його граней – від складнощів існування в таборі до радощів, розділених із товаришами, від юнацької інфантильності до сивочолої мудрості, від ненависті до кохання… Ось вона, нитка його Аріадни… Кохання.
Вірш «Ночные допросы» із першого розділу «Из тюремной тетради», сповнений фізичного болю від знущань катами табору і (на противагу) духовною міццю ліричного героя, його мудрістю. Що ж, рядки нижче пояса, викликають тремтяче захоплення і бажання схилити голову:
Но я страшней придумал месть:
Найти детей его и внуков,
На лавку с ними сесть
И рассказать о нем, как есть,
Да и оставить с этой мукой.
Цим віршем увіковічено пам'ять не лише ГУЛАГівців, а й усіх тих, хто потерпів над собою знущання, як фізичне, так і моральне. Ліричний герой помстився за всіх. Ні, не криваво, не дико, а лише мудро. Отже, глобально.
Але помилкова та думка, власник якої вважає цю книгу черствою. Вона про кохання. Від самого початку. Про любов… до життя.
Погляди на меня, погляди
Животворным ласкающим взором,
Чтобы серце, что тлеет в груди,
Полетело жар-птицей
Над бором.
Ты не раз так спасала меня,
Вызволяя улыбкой и словом
Из беды, из тюрьмы, из огня,
Укрывая волшебным покровом…
А із яким трепетом автор ставиться до відтворення автобіографій його братів по долі. Як усе не по-книжному. Все просто, від того й легше віриться в живу історію. А ще й з віршами кожного із названих братів. Отже, локально.
Історію можна вчити, зубрити, знати, розуміти і т.д. (глобально). Але щоб усвідомити, що коїлося з нашими дідами і прадідами, що вони відчували (локально), щоб «пережити», відчути їхнє життя – варто читати саме такі книжки. І якими б не були певні епізоди: жахаючими або відштовхуючими. Така вже правда, вона гірка. Але ж і прекрасне завжди існувало. Навіть в іншому, відгородженому колючим дротом, світі люди вміли радіти життю і не падати духом. Скільки всього світ пережив… Але ж люди не «Айстри». Це нам довів Борис Мар’ян.
(Наприкінці збірки розміщені фото з особистого архіву молдавського письменника. Під одним із зображень тліє (чекайте-но, може, скоро вибухне) підпис: «…у прадедушки Бори… есть неплохие стихи – вот только издавать их некому и не на что»…)


Юрій Луценко*
   Чеслав Милош Избранное   
не моє.

Позначка автора резенції для цієї книги:
"*" - позначає речі, які не викликали у мене задоволення.

 1..10 Ctrl → 11..20 21..21